Пам’ятай про Крути!

Категорії розділу

Мои статьи [6]
Статті користувачів [0]

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Логін:
Пароль:

Каталог статеї

Головна » Статті » Статті від ZAMPOLITа » Мои статьи

Чи змусить наших «вождів» урок Грузії поглянути правді у вічі?


Ігор Козак – кoлишнiй офіцер/ дипломат Збройних Сил Канади/ НАТО, міжнародний підприємець, громадський діяч.

Інтерв’ю провела Інна Кручек, тижневик «Міст», Торонто, Канадa, 03.09.2008

— Події останніх тижнів на Кавказі схвилювали увесь світ. Засоби масової інформації подають безліч новин і аналізів, які часто заперечують одне одному. Де — правда, а де — пропаганда, зрозуміти важко. Що ж там, Ігорe, відбувається насправді?

— Події на Кавказі справді непрості й дезінформації дуже багато. Однак мені здається, що нині серед світової спільноти вже домінує реальне розуміння ситуації. Сьогодні майже ніхто не сумнівається в тому, що останній кавказький конфлікт — це спланована та послідовна аґресія Росії проти суверенної держави. Ця війна — кульмінаційний момент у цілій низці провокаційних дій режиму Путіна, спрямованих на повалення прозахідної влади Саакашвілі i закріплення російського контролю над Кавказом. Політична, матеріальна та військова підтримка сепаратистських сил, незаконне видання російських паспортів громадянам Грузії (жителям Абхазії та Південної Осетії), заходи, спрямованi на підрив грузинської економіки, та й сама провокація бойових дій, що призвела до початку війни, — це не що інше, як ретельна підготовка до теперішніх подій на Кавказі. Про це свідчить і той факт, що за надзвичайно короткий термін на територію Грузії було перекинуто сотні танків і потужні військові формування.Та й час проведення кампанії вибрано невипадково. Річ у тім, що у цей момент західні держави перебувають у, так би мовити, небоєздатному стані: Сполучені Штати Америки застрягли в невдалій іракській війні, переживають економічний спад, заангажовані в складних передвииборчих президентських перегонах; Європейський Союз потрясають поостійні суперечки — навіть не можуть прийняти конституцію.Та й добробут держав Європи великою мірою залежить від російських енерґоносіїв. От і вирішили в Москві, що зараз — саме час навести лад у сусідів.

— Чому Росія так наполегливо намагається повалити президента Саакашвілі?

— Повністю захопивши владу в державі, навівши дисципліну з власним народом, наповнивши державну казну за рахунок нафтодоларів, менш-більш модернізувавши свою армію, Володимир Путін і його команда розпочали втілювати в життя план відродження «вєлікой Расії» та повернення «слави» колишнього Совєтського Союзу. Для виконання цієї місії російському уряду потрібно: по-перше, відновити контроль над так званим близьким зарубіжжям, а по-друге, переконати світ, що Росія — наддержава. Не є таємницею, що Грузія під проводом Михайла Саакашвілі стоїть на заваді здійснення задумів Путіна. Будучи при цьому відверто прозахідною силою на Кавказі, яка прискореними темпами прямує до членства в НАТО, тісно співпрацює зі США й відкрито виступає проти експансії новітньої Росії, волелюбна Грузія, а її послідовний і наполегливий президент зокрема, - більмо на оці свого агресивного сусіда. І тому правителі Росії вирішили розпочати свій «хрестовий похід» саме із цієї маленької кавказької держави. Звичайно, що Саакашвілі тут дещо переборщив і зарвався: він, проковтнувши вміло приготовану провокацію, перший, без міжнародної підтримки, розпочав бойові дії проти осетинських сепаратистів. Але навіть це не давало Росії ні юридичного, ні морального права встрявати в справи суверенної держави, розпочинати повномасштабну військову кампанію й окуповувати чужу територію, а далі — в односторонньому порядку, без підтримки світової спільноти та міжнародних інстанцій визнавати незалежність Осетії й Абхазії. Цікаво те, що часто проводяться паралелі між подіями в Грузії та колишній Югославії, робляться закиди про подвійні стандарти й лицемірство Заходу. А я радив би згадати про те, що подіям у Югославії передували детальні розслідування та консультації міжнародних інстанцій, беззаперечне підтвердження наявності масового геноциду та консенсус між більшістю демократичних держав.

- А що ви скажете про заяву Путіна, мовляв кавказьку кризу спровокувала команда Буша для того, аби республіканці залишилися при владі?

- Це — блеф. Путін намагається вбити одним пострілом двох зайців. Усю вину Росії він хоче перекинути на Америку (напад, як відомо, — найкраща оборона) і підмочити репутацію республіканця Джона МaкКейна для того, щоб знизити його рейтинґ у президентських перегонах (адже відомо, що погляди МакКейна — piзкo антиросійські).

— Ігорe, а як ви оцінюєте реакцію Заходу?

— Як на мене, на початку вона була неадекватною: багато риторики — мало конкретних кроків. Це вже — притаманна риса розвинутої демократії. Однак мені здається, що останнім часом західний світ вже почав розуміти підступні наміри Росії, потенційну загрозу та складність ситуації. Приклад цього: і критика дій Росії лідерами багатьох країн, і погрози припинити співпрацю з Російською Федерацією в межах Великої вісімки та Світової організації торгівлі, і заклики прискорити
інтеґрацію Грузії в НАТО та ЄС. Знаковим можна вважати виступ секретаря
закордонних справ Великої Британії Девіда Мілібанда, який під час свого офіційного візиту до Києва рiзко розкритикувaв дії Росії на Кавказі й підкреслив,
що Британія стoїть за Грузією тa Українoю. Упродовж наступних декількох
тижнів на Заході за цією тематикою заплановано провести цілу низку екстрених робочих зустрічей і консультацій для того, щоб дати Росії відповідь на її аґресивні кроки. Будемо надіятися, що вільний світ не забуде уроків історії та знайде в собі силу, поки не пізно, поставити Росію на місце. Важливим є й той факт, що навіть держави так званого Шанхайського клубу (Китай та низка країн Aзії) відмовилися підтримати Москву й тим самим значно послабили позицію Кремля на міжнародній арені.

— Який вплив кавказькі події можуть мати на Україну?

— Відповідь непроста, оскільки тут є дві складові: неґатив і позитив. Погано, звичайно, те, що кавказький конфлікт може перенестися в Україну. Підґрунтя для цього сприятливе: це — і неофіційні територіальні претензії Росії щодо Криму, і потужна «п’ята колона», і присутність російського Чорноморського флоту на території України, і низька боєздатність української армії, і внутрішні політичні негаразди. У той же час проблеми в Грузії, як це не парадоксально, можуть мати позитивний вплив на наше майбутнє, ставши каталізатором об'єднання нації та прискорення європейської та євроатлантичної інтеґрації України. Зрозуміло, що в Україні в конфлікті з північно-східним сусідом не зацікавлений ніхто — ні Донбас, ні Галичина, ні олігархи, ні простолюд, хіба що провокатори, яких, на щастя, небагато. Водночас приклад Грузії показує, що надіятися на добросусідство Росії не випадає. A тому все більш очевиднішим для українців стає той факт, що орієнтуватися потрібно на Захід, а надіятися, в першу чергу, - на власні сили.

— A як ви характеризуєте кроки української влади стосовно вищезгаданої
небезпеки?

— Проблема в тому, що більшість наших політичних лідерів ще не доросли до рівня державних мужів, тому що, по-перше, не можуть поділити влади й капіталу, а по-друге, продовжують орієнтуватися на будь-кого, тільки не на власні сили. Більшість гучних заяв, що сьогодні лунають з українського олімпу, розраховані на збирання політичних дивідендів як із вітчизняного електорату, так і зі зарубіжних гравців, для наступних президентських виборів. Звичайно, патріотичні та войовничі слова Віктора Ющенка самі по собі тішать вухо, але, на жаль, у нього не залишилося достатньо реальної влади для їх виконання. Наприклад, заборонити російським кораблям повернутися в Севастополь — легко, а от втілити в життя цей указ — зовсім інша річ. І як тут не згадати «далекоглядність» Леоніда Кравчука, який свого часу, вбачаючи безпеку України в нейтралітеті, знищив третій за потужністю у світі ядерний арсенал. Та й наступні керманичі нашої Батьківщини внесли свою частку в «розбудову» української «професійної» армії. Надіюся, що урок Грузії тa реальна загроза Україні змусять наших «вождів» поглянути правді у вічі й нарешті почати робити конкретні, а не популістські кроки для захисту i зміцнення нашої держави, а це - припинення руйнівної міжпартійної боротьби, зміцнення економічної та соціальної баз країни, розбудова i модернізація національних збройних cил та прискорення процесу інтеграції України в НАТО.

— Але недавно Україні було відмовлено в ПДЧ... Як же нам прискорити
інтеґрацію? Як ви, дипломат НАТО в минулому, оцінюєте реальні шанси вступу України в цю організацію?

— Захід дуже зацікавлений у вступі України в НАТО. З моєї точки зору, це — тільки питання часу. А відмова в ПДЧ — не що інше, як нюанси політичної
кон’юнктури: та ж Франція чи Німеччина воліють передчасно не дражнити «російського ведмедя». Але проблема — у набагато важливішому аспекті
питання: чи готова Україна вступити в НАТО? На жаль, моя відповідь — ні, не готова. Захід лише тоді простягне Україні руку, коли на це буде воля самої України, її народу. Для цього потрібно робити всенародний референдум. A за всіма опитуваннями й aналізами, навіть найбільш оптимістичними, більшість громадян України — проти НАТО. Чому? Причин багато: i сильний вплив старої комуністичної ідеології, i потужна пропаганда Росії, яка активно поширюєтьcя чeрeз проросійські ЗМІ тa агентів впливу. Але головний корінь проблеми — у непоінформованості українців, у поганій роз'яснювальній роботі влади. Тому зараз нашим лідерам потрібно турбуватися не тим, прийме нас Захід чи ні, а зовсім іншим: пустить чи не пустить Україну в НАТО її власний, сто разів обдурений і зневірений, народ ?...



Від ZAMPOLITа : статтю подано за погодженням з автором.

________________________________________________________________________

Категорія: Мои статьи | Додав: zampolit (23.10.2008) | Автор: Petro Lysenko E W
Переглядів: 638 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Друзі сайту