ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ГРИГОРЕНКА : ГЕНЕРАЛ-ПРАВОЗАХИСНИК
Григоренко Петро Григорович (16.10.1907-21.02.1987) - громадський та військовий діяч, генерал-майор, народився у селі Борисівці (тепер Запорізька область). Служив у Червоній армії, учасник боїв на ріці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941-1945 роках. З 1945 викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). У 1961 виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964-1965 і 1969-1971 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. У травні 1976 року став членом-засновником московської Гельсинської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсинської групи. Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його арештувати і терпіти не могла, тому десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ. У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу. Григоренко - координатор діяльності Української і Московської гельсинських груп. Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? — Владі. Сприяння у чому? — У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсинської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсинських груп. Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. У спогадах писав про себе: «Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його.» Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації. БУНТІВНИК ПО ДУХУ Дисидентство українського правозахисника Петра Григоренка було особливим. Серед правозахисників 60-х років і пізніше (окрім Сахарова — вченого зі світовим іменем) він мав найвищі звання та посади представника радянського істеблішменту: генерал, професор, начальник кафедри кібернетики Військової академії ім. Фрунзе (Москва)... Усе враз змінилося 1961 року, коли 54-річний генерал Григоренко на партійній конференції в Москві заявив, що є загроза повернення культу особи, тому необхідно розпочати демократичні перетворення. Всього-на-всього. Моментально — висилка на службу на Далекий Схід і перший, в лютому 1964 року, арешт, щоправда, уже за «діло». Адже Петро Григоренко очолював таємну молодіжну спілку «За відродження ленінізму», бо думав, що вся біда — в порушенні «заповітів вождя». Після звільнення з тюрми став брати участь в усіх заходах дисидентського руху. Невдовзі був визнаний божевільним (медичною службою КДБ), не раз побував у горезвісних «психушках». У проміжках працював вантажником. А до нього, в скромну московську квартиру, потягнулись паломники, шукачі правди. В тому числі і В'ячеслав Чорновіл із друзями, і представники висланих за межі малої батьківщини німців Поволжя, месхів і особливо кримських татар, яким так багато допомагав. Саме на суді над кримськими татарами в Ташкенті, де Григоренко виступив як громадський адвокат депортованого народу, його вкотре арештували. Більше як 6 років (1970—1976) генерал відсидів у тюремній лікарні для психічно хворих у Калінінградській області. Далі — вимушена еміграція до США (1977), де як політичний емігрант уже перебував з родиною його наймолодший син Андрій. Андрій усі роки був вірним соратником батька і донині є найдбайливішим із пятьох Григоренкових синів хранителем родинного українства. Очолює Громадський фонд імені Петра Григоренка, організовує щорічні «Григоренківські читання» і, як батькову спадщину, тримає зв'язок із кримськими татарами, допомагаючи їм. Народжений в Москві, де прожив до самої еміграції, Андрій Григоренко бездоганно володіє українською. Днем народження правозахисного руху в колишньому Радянському Союзі вважається 5 грудня 1965 року, коли відбулася перша демонстрація на захист арештованих письменників Синявського і Даніеля на площі Пушкіна в Москві. «Григоренківські читання» традиційно відкрив директор Українських студій при Колумбійському університеті Марк фон Гаген. А головним доповідачем був 81-річний математик, філософ, поет Олександр Єсенін-Вольпін (син поета Сергія Єсеніна), який прибув із Бостона. Саме він висунув колись до радянської влади вимогу виконувати писані закони. Андрій Григоренко розповів про своє перше враження від заочного знайомства з Єсеніним-молодшим. 15-річним Андрій отримав від когось із друзів переписаний від руки вірш, де були рядки: «Весняний лист — негоди подарунок, влетів в тюрми гратоване вікно...» Хтось сказав, що це — вірш Єсеніна. Через рік чи два Андрій прочитав у газеті «Ізвєстія», що «божевільний син Єсеніна видав за кордоном збірник віршів «Весняний лист». Пізніше, в 1963 році, на одній із вечірок Андрій, студент першого курсу Московського енергетичного інституту, почув від одного з гостей: «Треба вимагати від влади, щоб вона виконувала свої закони». Хтось кинув: «Ну, Алік, вони мали рацію, тримаючи тебе у «психушці». Хіба в цій країні можна вимагати поваги до законів?» Алік — це і був Олександр Єсенін-Вольпін. Андрій був шокований — тоді він належав і до комсомолу, і до таємної молодіжної спілки «За відродження ленінізму». 1 лютого 1964 року арештували батька — керівника спілки — і всіх її членів. Петра Григоренка оголосили божевільним, а решту — такими, що «потрапили під вплив божевільного». Студентів повиганяли з інститутів, офіцерів — з армії. У травні 1965 р. Григоренка випустили з «психушки». І от напередодні 5 грудня (тоді Дня конституції) родина Григоренків отримала від одного з лідерів дисидентського руху Володимира Буковського написану Єсеніним- Вольпіним так звану «Громадянську відозву» із закликом прийти на «мітинг гласності» і вимагати записаної в Конституції свободи слова, а конкретно — відкритого суду над арештованими Синявським і Даніелем. «Демонстрація була короткою, всього 5—10 хвилин, — згадує Андрій Григоренко. — Прийшли 100, може 200 осіб. Ми всі гуртувалися біля пам'ятника Пушкіну. Я тримав батька за руку, дуже боявся його нового арешту. Довкола на відстанi стояли кілька тисяч людей, які прийшли подивитись, як нас будуть арештовувати. Ми були оточені перевдягненими кадебістами та іноземними журналістами. Представники КДБ пробували провокувати. Так до Володимира Тельника (він стояв біля мене), який тільки-но відсидів 10 років за спробу організувати демонстрацію підтримки Угорської революції в 1956 роцi, причепилась якась жінка. Але він на провокацію не піддався». Демонстрантів розігнали. Наступного дня всіх викликали до міліції. Організатора демонстрації Буковського арештували напередодні. В учасників демонстрації назавжди залишилося враження, що вони прийшли на площу як окремі особи, а відійшли як один рух. Із того часу демонстрації біля пам'ятника Пушкіну відбувалися щорічно. Лише з 5 грудня були перенесені на 10 грудня — Міжнародний день прав людини. В 1968 роцi з'явився самвидавчий періодичний часопис руху «Хроніка поточних подій». На місце арештованих ставали інші. В останні роки перебування Андрія Григоренка у СРСР демонстрації відбувалися уже без гасел, люди просто знімали шапки на честь тих, хто сидів у тюрмах. Збираються і до сьогодні, але вже біля каменю, привезеного з Соловків, навпроти Луб'янки (будівлі КДБ, а зараз ФСБ). Олександр Єсенін-Вольпін згадував, як задовго до згаданих публічних демонстрацій у нього з'явилося переконання, що треба вимагати всього-на-всього виконання писаних законів. Він висунув гасло: «Дотримуйтесь Конституції!», переінакшене згодом на: «Поважайте Конституцію!». «І на тому спасибі», — каже Олександр Сергійович. Він був найенергійнішим пропагандистом правового ставлення до суспільних явищ, автором найрадикальнішого документа дисидентської епохи — «Пам'ятки для тих, хто чекає на допит», надрукованої в Парижі у 1973 роцi. Тричі відсидів у «психушках», майже три роки був на засланні в Караганді.
родина Григоренків отримала від одного з лідерів дисидентського руху Володимира Буковського написану Єсеніним- Вольпіним так звану «Громадянську відозву» із закликом прийти на «мітинг гласності» і вимагати записаної в Конституції свободи слова, а конкретно — відкритого суду над арештованими Синявським і Даніелем. «Демонстрація була короткою, всього 5—10 хвилин, — згадує Андрій Григоренко. — Прийшли 100, може 200 осіб. Ми всі гуртувалися біля пам'ятника Пушкіну. Я тримав батька за руку, дуже боявся його нового арешту. Довкола на відстанi стояли кілька тисяч людей, які прийшли подивитись, як нас будуть арештовувати. Ми були оточені перевдягненими кадебістами та іноземними журналістами. Представники КДБ пробували провокувати. Так до Володимира Тельника (він стояв біля мене), який тільки-но відсидів 10 років за спробу організувати демонстрацію підтримки Угорської революції в 1956 роцi, причепилась якась жінка. Але він на провокацію не піддався». Демонстрантів розігнали. Наступного дня всіх викликали до міліції. Організатора демонстрації Буковського арештували напередодні. В учасників демонстрації назавжди залишилося враження, що вони прийшли на площу як окремі особи, а відійшли як один рух. Із того часу демонстрації біля пам'ятника Пушкіну відбувалися щорічно. Лише з 5 грудня були перенесені на 10 грудня — Міжнародний день прав людини. В 1968 роцi з'явився самвидавчий періодичний часопис руху «Хроніка поточних подій». На місце арештованих ставали інші. В останні роки перебування Андрія Григоренка у СРСР демонстрації відбувалися уже без гасел, люди просто знімали шапки на честь тих, хто сидів у тюрмах. Збираються і до сьогодні, але вже біля каменю, привезеного з Соловків, навпроти Луб'янки (будівлі КДБ, а зараз ФСБ).