Пам’ятай про Крути!

Категорії розділу

екологія [0]
культура [2]
духовність [2]

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Логін:
Пароль:

Каталог статеї

Головна » Статті » КРИВИЙ РІГ-НАШЕ МІСТО » культура

КУРГАНИ ПОЛЯ

Час усе розставляє по своїх місцях. У самому центрі Дніпропетровська, на головному проспекті, відкритий пам’ятник першому почесному громадянину міста Олександру Миколайовичу Полю — великому подвижнику, підприємцю, правозахиснику, меценату, знаменитому колекціонеру, людині, яка «оживила край і воскресила Катеринослав».

Для півторамільйонного міста Олександр Поль — це Дюк Рішельє для Одеси, Іван Айвазовський для Феодосії, сімейство Терещенко-Ханенко для Києва, Павло Третьяков для Москви.

Відтепер Олександр Поль, уже в бронзі і граніті на тлі кургану, став символом розвитку міста на Дніпрі.
Родовід

Дотепер панує думка, що Олександр Поль веде свій рід за чоловічою лінією від кардинала Поля, його дід народився на острові Езель, і до вступу на службу в російську армію був шведським підданим...

З легкої руки одного з його перших біографів Дмитра Яворницького ця легенда подається як достовірний факт біографії Олександра Поля. І таких «фактів», на жаль, багато. Незрозуміло лише, навіщо вони потрібні, якщо життя Поля саме по собі цікавіше за будь-які легенди?!

Як він, непрофесійний геолог, зумів побачити казкові багатства криворізьких надр? Як йому, за повної недовіри держчиновників, удалося «розкрутити» маховик промислового видобутку руди? Як йому, скромному титулярному раднику, вдалося «пробити» будівництво залізниці державного значення і грандіозного за тих часів двох’ярусного мосту через Дніпро? Як він, непрофесійний історик і археолог, зумів зібрати багатющу колекцію старожитностей, мати яку мріяли багато музеїв світу?

Подвижництво, гідне захоплення, наслідування, опису.
* * *

Лише 2002 року вдалося знайти в архівах документи, які прояснили походження роду Полів.

Йоганн фон Поль (у російській транскрипції — Іван Іванович Поль) походив із дворян Литовських Шмунського Князівства. У 18 років Йоганн поступив солдатом на військову службу і, «пройшовши весь шлях по порядку чинів», 1786 року став прапорщиком, потім штабс-капітаном (1798 р.). Брав участь у боях проти турецьких, татарських і французьких військ, відзначився при штурмі Ізмаїла і в альпійських походах полководця О. Суворова. «Був виключений зі списків числа живих при боях із супротивником», але виявився живим, потрапив у полон до французів (1799—1800). Звільнений у запас «капітаном із мундиром» (1801).

За хоробрість і бойові подвиги Йоганн Поль отримав 500 десятин землі в селі Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Досьогодні зберігся величезний гарний панський будинок із колонами, поруч нього — господарські будівлі: корівники, стайня, комори. Даних про життя Полів у маєтку майже не збереглося. Кажуть, тут були прекрасні сади, чудові луки. Дивом уціліли полівські ставки...

Старший син Йоганна — Петро Поль (1795—1870) пішов стопами батька. Дослужився до полковника, був поліцмейстером Вільно і Казані, нарешті, Височайше призначений санкт-петербурзьким поліцмейстером (1843).

Середній син Йоганна — Микола Поль (1797—1854) також розпочав зі служби в армії (1812 р.). У складі 19-го Єгерського полку прапорщик Микола Поль брав участь у походах Європою, дійшов до Парижа, але через слабке здоров’я був звільнений з армії в чині підпоручика (грудень 1816 р.). Перша дружина Миколи незабаром після пологів померла. Вдруге він одружився з овдовілою Ганною Павлівною Полетикою, яка походила зі стародавнього козацького роду Полуботків, була праправнучкою сестри наказного гетьмана. У Миколи і Ганни було семеро дітей і ще четверо від перших шлюбів. У новій сім’ї Олександр був найстаршим, він народився 20 серпня 1832 року (тут і далі всі дати за старим стилем. — Авт.)

Успадкувавши від своїх предків одержимість, практицизм і акуратність німців, працьовитість і темперамент запорожців, Олександр ще в дитинстві виявив неабиякі здібності до іноземних мов: прочитав в оригіналі масу книг, знав безліч міфів Давньої Греції, захоплювався історією Риму та Єгипту. З бабусею і мамою розмовляв українською, із батьком російською чи німецькою, із гувернерами, домашніми вчителями вільно висловлювався французькою та німецькою.

Завдяки бабусі Варі — Варварі Дмитрівні Полетиці — приохотився до історії Запорізької Січі, знав масу легенд і бувальщин про запорізьких козаків і гетьмана Полуботка, якого шанували в родині. За власним визнанням, «коли був хлопчиком, облазив усі горища й комірчини в маєтку бабусі, відшукуючи стародавні предмети, і відтоді мав до них особливу пристрасть».

Коли постало питання, де навчатися далі, вибрали Училище Полтавської губернії, один із кращих навчальних закладів Малоросії — там працювали кращі педагоги. Пояснювалося все просто: попечителькою освітніх закладів Полтави була імператриця Олександра Федорівна, дружина Миколи I.

Після закінчення училища педагогічний колектив представив кращих випускників до чину XIV класу, а трьох із них, серед них й Олександра Поля, ще й до срібної медалі. Київ «урізав» полтавський список до однієї одиниці, і Полю не дісталися ні чин, ні медаль.

Ця несправедливість, звичайно, засмутила Олександра, але він був єдиним серед випускників Полтавського училища 1850 року, хто ризикнув поступити в Дерптський університет — один із кращих у Росії та Європі. Вимоги до вступників були жорсткі: необхідно скласти 11 вступних іспитів. Олександр Поль засвідчив не лише блискучі знання всіх предметів, а й рідкісне для вступників уміння логічно мислити, вільно висловлюватися шістьма іноземними мовами. Приймальна комісія ухвалила неординарне рішення — Олександра Поля зарахували відразу на другий курс університету.

В архівах Естонії зберігається багато документів, пов’язаних із навчанням Олександра Поля в Дерптському університеті: виписка з родоводу Поля, відомість про успішність, відгуки професорів, залікова книжка, дипломна робота, копії диплома німецькою та російською мовами.

Мимоволі замислюєшся: як усі ці неоціненні документи зуміла зберегти Естонія і чому ми, земляки й нащадки Олександра Поля, практично все втратили?..

Серед документів є і лист Петра Поля брату Олександру:

«18 березня 1854. Ти, мабуть, отримав уже звістку про смерть нашого безцінного батюшки, дорогий брате Олександре. Нещастя ніколи не приходить одне: заледве минуло кілька місяців від часу смерті нашої матері, як Богу завгодно було випробувати й відняти в нас батька...»

Ситуація справді була складною: без батьківської опіки залишилися семеро дітей. Старшому Олександру ще не виповнилося і двадцяти двох, а молодшій Юлії було років вісім.

Усе звелося до одного: як зберегти сім’ю і маєток. Свого часу спадкоємцем записали Петра-старшого, коли тому виповнилося лише десять років. Зараз Петро служив у армії і брав участь у Балканській кампанії. Про його вихід у відставку не могло і йтися. Під час бойових дій такий вчинок могли розцінити як дезертирство... Аби зберегти маєток, старший брат наполягав, щоб Олександр залишив університет...

Молодий Поль вирішив проблему без паніки й поспіху. У квітні 1854 р. він достроково склав усі заліки. Очевидно, Рада університету врахувала особливі обставини і виявила виняткове розуміння, відпустивши студента-дипломника на якийсь час додому.

У неповні двадцять два Олександр Поль став главою великої родини, взявши на себе відповідальність і турботу про молодших братів і сестер. Як тимчасовий спадкоємець сімейної спадщини, він виявився також хазяїном величезного маєтку.

Виконавши всі формальності, пов’язані зі спадщиною, Олександр повернувся в Дерпт для завершення навчання в університеті.

Дипломну роботу він виконав німецькою мовою. 25 жовтня 1854 року ректор університету професор Д. Фрідріх Нейє вручив Олександру Полю атестат № 480, у якому зазначено: «...Представленное им рассуждение было найдено соответствующим своей цели, вследствие чего Университетский Совет удостаивает Александра Поля степени и прав кандидата дипломатических наук». (Цитується за оригіналом. — Авт.)
Гласний

Із нарису в нарис, зі статті в статтю про життя Олександра Поля переходять слова, нібито сказані ним після повернення з Дерпта: «Закінчивши курс наук, я повернувся в рідні степи, взяв до рук паличку й пішов пішки оглядати могили, городища та урочища».

Неузгодженість очевидна. Не міг Поль залишити без опіки своїх братів і сестер, які були повними сиротами, не міг ось так кинути маєток і піти по губернії, віддаючись своїй пристрасті до історії та археології. Не такою була ця людина!

Олександр Поль закінчив університет 1854 року, а руду в Дубовій балці знайшов 1866 року, тобто через дванадцять років після закінчення університету. Чим же займався всі ці роки розумний і досить привабливий молодий Поль? Невже, справді з 22-х років він подорожував «із паличкою в руках» всією губернією, поки не дійшов до Дубової балки й не виявив там руду?

Висока освіченість, культура та інтелігентність вигідно вирізняли молодого поміщика з-поміж землевласників Верхньодніпровського повіту. Він викликав у них особливу довіру.

У липні 1858 року Олександра Поля обрали в Катеринославське губернське з селянських справ присутствіє.

Свідчать «Катеринославські губернські відомості»:

«Не було жодного питання, з якого не дебатував би О.М. Поль, досконало знаючи побут і особливості нашої губернії.

...Питання, які він виносив на комітет, ...завжди вирізнялися гуманністю й у той самий час розважливою помірністю в тих випадках, коли потрібно було з належною справедливістю приводити до згоди протилежні інтереси поміщиків і селян».

Наприкінці п’ятдесятих років у всіх губерніях Російської імперії почали обговорювати різноманітні варіанти селянської реформи. Для себе Поль уже давно зробив цікаве відкриття: знамениті королі вівчарства Фальц-Фейни не використовували працю кріпаків, у них працювали тільки вільнонаймані працівники. А які були вражаючі результати! Причому задоволені були й ті, хто давав роботу, і ті, хто її виконував.

Проте губернські поміщики здебільшого не бажали навіть слухати про скасування кріпосного права. В їхньому колі стали говорити, що в комісію із селянських справ обрали не тих людей, що Олександр Поль, хоча й закінчив університет, у сільському господарстві досвіду не має... Та спростувати аргументи Поля було непросто. Його висновки та пропозиції відрізнялися послідовністю і бездоганною логікою.

У 28 років Олександра Поля обрали дійсним членом Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії. Так високо оцінили заслуги О.М. Поля у вирішенні селянських проблем, особисті успіхи в розвитку тваринництва, створенні кінних заводів, на яких вирощували відмінних коней місцевої апостолівської породи.

У колі сім’ї Олександр Поль був оточений любов’ю й повагою. Брати й сестри його обожнювали і з тривогою чекали на повернення з армії Петра-старшого, який був законним і єдиним спадкоємцем батьківського маєтку. Сам Олександр також замислювався над своїм становищем. Його чин титулярного радника відповідав дев’ятому класу, на службі його цінували, у нього був стабільний заробіток, були перспективи росту. Та його не вважали багатим, тому що він не володів жодною десятиною землі.

Земля була мірилом усіх цінностей. 1857 року Олександр Поль із дозволу уряду придбав в особисту власність 1330 десятин землі в селах Любомирівка і Приютова (Олександрополь). Тут він потім побудував капітальні корівники й три кінних заводи (надалі їх кількість довів до п’яти).

Поль, дуже освічений і в міру багатий дворянин, був до того ж привабливим чоловіком. Антін Синявський залишив нам єдиний словесний портрет Олександра Поля: «Навіть за зовнішньою своєю подобою він радше був також сином південно-російського народу, ніж нащадком німецького лицаря! Смаглявий, сухорлявий, із чорними сумовито замисленими очима, із великими малоруськими вусами, з мовою з сильним південноросійським акцентом, усією своєю іннервацією він скидався на нащадка козацького роду, із якого по матері й походив».

З Ольгою Коростовцевою він познайомився випадково. Випускниця жіночої гімназії виявилася цікавішою та розумнішою за всіх дівчат, яких знав Олександр. Вона походила з дворянського роду знаменитих Коростовцевих, про багатство яких «перешіптувалась» уся губернія. Та сама Ольга не любила ні коштовностей, ні надмодного вбрання, і ця скромність прикрашала її більше, ніж найдорожчі діаманти.

Познайомившись із Полем, Ольга змогла роздивитися в одержимому, гарному, молодому чоловікові хлопчика, якому були потрібні любов, підтримка та материнська ласка. Заміжжя сприйняла як дарунок Божий. Чоловіком захоплювалася і пишалася, його розум боготворила.

З виявлених документів відомо, що Ольга Поль, дружина титулярного радника, придбала в селі Семенівка 1739 десятин землі. Очевидно, це була не просто купча, а посаг нареченої. Саме посаг, який батьки Ольги Коростовцевої подарували дочці на весілля. Сталося це 1862 року.

У молодого подружжя Полів виявилося 3069 десятин власної землі.

Восени 1866 року відбулися вибори гласних перших Катеринославських губернських земських зборів. У виборах брали участь усі вісім повітів губернії. Це величезна територія, яка включала в себе нинішні Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Донецьку, частину Харківської, Кіровоградської, а також Ростовську області! До складу 60 гласних був обраний титулярний радник О.Поль (від Верхньодніпровського повіту).

Славу правозахисника О.Поль завоював саме тим, що захищав не тільки свій дворянський клас, а всі без винятку верстви суспільства, інтереси всіх підприємців та інших станів.

З виступів гласного О.М. Поля (1866—1883)

Ми повинні оберігати наших виборців. Зібрати останні крихти з них, щоб покрити виробничі витрати, не буде порядно.
***

Якщо ми не видаватимемо винагороди, а все робитимемо лише насильницькими, репресивними, поліцейськими заходами, то мети ми ніколи не досягнемо.
***

Категорично не згодний: незначних сум немає, особливо там, де йдеться про питання, в яких ми розпоряджаємося не власними коштами, а податками наших довірителів.
***

Треба вжити всіх заходів, щоб наш Дніпро не перетворився на два болота: одне до порогів, друге — нижче порогів...
* * *

Коли читаєш сьогодні виступи гласного О. Поля (а посада ж бо яка — гласний!), дивуєшся: йдеться про наші нинішні проблеми! Багато ідей, думок, пропозицій, висловлених ним понад півтора століття тому, актуальні й сьогодні. У його діяльності не було й тіні популізму, особистої вигоди. Свої дії та пропозиції він співвідносив із реаліями життя, жив турботами своїх довірителів, робив усе для розвитку краю й України, яку дуже любив.

Авторитет Поля в губернії стрімко зростав. 26 жовтня 1878 року, за пропозицією гласних, Олександра Миколайовича Поля рекомендували на посаду голови губернської земської управи.

«Дякую вам, добродії гласні, за цю честь, — сказав у відповідь О. Поль. — Я служив земству... і не відмовляюся служити. Та моє перше правило було служити, ніколи не отримуючи за це плати. Ці самі мотиви змушують мене й цієї хвилини продовжувати мою службу там, де я можу служити безплатно. Я завжди відмовляюся від усякої громадської посади, за яку належить оплата...»

Нам би нині таких депутатів і держслужбовців усіх рівнів!
Руда: ходіння по муках

26 лютого 1876 року Олександр Поль направив міністру державного майна прохання про створення «Криворізького гірничозаводського товариства», в якому писав: «…Майно, на кшталт Кривого Рога, не повинне, на мою думку, зробитися надбанням іноземців; воно занадто цінне, і бажано залишити його під впливом благонадійних російських людей». І далі: «Не варто випускати з уваги: рудники Кривого Рога суть єдині на Півдні Росії за кількістю, якістю і незвичайним розмаїттям руд, і їм призначено відігравати першорядну роль у розвитку всього південноросійського гірничого промислу. Без них не може обійтися жодний завод південно-східної Росії».

Плани в О.М. Поля були грандіозні: у Миколаєві побудувати металургійний завод для випуску 1—2 мільйонів пудів сталі, побудувати й увести в дію близько тридцяти металургійних заводів у Донбасі; крім залізної, почати видобуток мідної та інших руд, фарбувальних глин, лігніту, на основі криворізьких каолінів побудувати заводи для виготовлення порцеляни, фаянсу, скла, фарб, вогнетривких матеріалів тощо.

На зборах Катеринославського губернського земства О.М. Поль постійно піднімав питання про будівництво залізниці й мосту через Дніпро. Його не зупиняли ні пасивність міністерства, ні відмови фінансистів, ні байдужість столичних чиновників.

З виступів гласного О.Поля (1866—1884)

Добродії гласні, якщо не помиляюся, то вже 13-й рік, тобто 13-та чергова сесія від часу відкриття земства, і не було жодних земських зборів, де б не піднімали питання про сполучення між двома половинами нашої губернії, саме — про міст через Дніпро, про можливості переїхати з одного берега на другий.
***

Не тільки ми, а й усі люди, які приїжджають до Катеринослава, можуть засвідчити, що по обидва боки берегів стоять по 200—300 хур; ті, хто не заплатить по три карбованці, тому ніколи не вдасться переїхати. Буває, хури стоять цілими тижнями... Це грабіж бідних селян.
***

Я думаю, що на підставі точних статистичних даних можна позитивно довести і досить точно оцінити, у скільки обходиться населенню губернії відсутність мосту в Катеринославі; ці збитки, які несе Катеринослав і Катеринославська губернія, можуть бути оцінені без будь-якої натяжки в щорічну суму втрат два чи три мільйони карбованців... Я знаю, що ця витрата з боку державного казначейства буде найпродуктивнішою: цей міст окупиться за один рік.
***

Завзяті, наполегливі клопотання катеринославських «ходоків» нарешті подіяли: уряд прийняв постанову про негайне будівництво залізниці, що з’єднає право- й лівобережну частини Катеринославської губернії. У середині січня 1881 року було прийняте позитивне рішення Міністерства шляхів сполучення, а 6 лютого 1881 року Височайше затвердили проект Криворізької залізниці.

Проблему, розв’язання якої затяглося на довгі роки, нарешті було вирішено, і Поль справедливо міг би відзначати перемогу, та йому було не до свят. Досі все майно Поля було закладене під зобов’язання, його самого діставали кредитори. Ні Гірничий департамент, ні Міністерство державного майна, ні Міністерство фінансів, ніхто зі стольного граду ні морально, ні матеріально не підтримав зусиль О.Поля...

Катеринославські банкіри та капіталісти відверто посміювалися над його пропозиціями й не хотіли ризикувати своїми капіталами. Сам Поль підняти цю важку справу був неспроможний. Ситуація склалася трагічна...

Олександр Поль зважився на крайній крок: поїхав до Європи шукати великих підприємців, багатих інвесторів, розумних акціонерів. Процедура сама по собі принизлива для патріотично налаштованої людини, та іншого виходу в нього не було.

Проїхавши пів-Європи, Поль зупинився в Парижі. Знання багатьох мов, європейська освіта, інтелігентність, вражаюча пам’ять, уміння просто, ясно, детально викладати власні думки, а головне — переконувати у вигідності запропонованої справи допомогли «скорити» Париж. Першим у Франції зрозумів і оцінив перспективи Кривого Рога пан Поль Талабо. Попри величезну різницю у віці, 82-річний П.Талабо і 49-річний О.Поль організували в Парижі закрите акціонерне товариство «Залізні руди Кривого Рога» із капіталом 5 мільйонів франків. За статутом Товариства кількість акцій склала 10 000 по 500 франків кожна. У Парижі всі акції нового Товариства були розібрані протягом 24-х годин! Виняток становила лише незначна частина акцій, залишених для російських капіталістів.

Олександр Поль став найбільшим акціонером товариства. За передачу ділянок орендованих ним земель під розробку руди й укладених контрактів О.М. Полю видали 2500 повністю оплачених акцій Товариства, тобто 1 мільйон 250 тисяч франків (сума за тих часів фантастична! — Авт.).

5 травня 1881 року уряд Росії затвердив статус новоствореного товариства, а через кілька днів в Катеринославській губернії узялися до будівництва залізниці. Почали збуватися мрії О.Поля.

До Європи Олександр Миколайович їхав жебраком, додому повернувся багачем. Ті, хто думає, що відновлення частково втрачених статків ощасливило Поля, глибоко помиляється. Багатство як таке цікавило його лише як спосіб реалізувати задумане, можливість втілити ідеї в життя.

З «Донесення О.М. Поля в Париж».

На руднику «Саксаганський» у Дубовій балці за 1881 рік добуто 555 тисяч пудів руди. Ціна за пуд 2 копійки. Руду купує «Новоросійське товариство Юза». Основний і єдиний спосіб постачання — коні та воли. Відстань від Кривого Рога до заводу Юза понад 400 верст...

(Верста — російська міра довжини, яка дорівнює 1,0668 км. — Авт.)

Товариство Юза за тих років було єдиним підприємством у південному регіоні, яке випускало чавун і рейки. Таке саме завдання вирішував і Олександр Поль у Кривому Розі: він намагався організувати видобуток руди, побудувати металургійні заводи, забезпечити країну кращим металом. Якщо Джону Юзу російський уряд створив пільгові умови, видав кредит, безплатно виділив казенні землі з покладами кам’яного вугілля, то Олександр Поль усе робив сам, власним коштом, не отримавши від держави нічого: ні пільг, ні кредитів, ні підтримки — у нас ніколи не цінували своїх подвижників, своїх пророків, своїх геніїв...
* * *

20 серпня 1882 року Олександру Миколайовичу Полю виповнилося п’ятдесят. Відзначили скромно, без пишних торжеств. Так вирішив ювіляр, посилаючись на те, що особливої нагоди, особливих успіхів немає. З погляду Поля, може, це й так, та все ж досягнення були, причому дуже й дуже значні.

В Парижі створене закрите акціонерне товариство «Залізні руди Кривого Рога». Розпочалася промислова розробка криворізьких залізних руд. Отримано Височайше повеління про будівництво Єкатерининської залізниці з двох’ярусним мостом через Дніпро.

Ці справи, що мали першочергове значення для Придніпров’я, — результат невичерпної енергії О.М. Поля. Це було життя, повне грандіозних проектів, ідей, нелюдського напруження — життя великої людини.

До п’ятдесяти років О.М. Поль уже був дійсним членом Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, членом-кореспондентом Імператорського Московського археологічного товариства; його особиста колекція, що складається з унікальних знахідок, почала перетворюватися на археологічний музей; його зібрання реліквій Запорізької Січі не мало рівних в Україні.

«Розмаїття і цінність зібрання старожитностей О.М. Поля вразили мене, — зазначив Д.Яворницький. Ні раніше, ні опісля я ніколи нічого подібного не бачив у приватних руках. Зібрання старожитностей Г.П. Алексєєва в тому самому Катеринославі і В.В. Тарковського в с. Качанівка, Чернігівської губернії Борзенського повіту, — ніщо порівняно із зібранням Поля».

Здавалося, Олександр Миколайович уже здолав загальну недовіру, і перед ним відкривався широкий шлях, але цей шлях, як виявилося, пролягав крізь земне пекло...

Величезні запаси руд, відкриті на Криворіжжі, викликали «залізну лихоманку». Сюди кинулися всі, хто мріяв розбагатіти, хто без зайвих клопотів і зусиль хотів швидко озолотитися, — підприємці, купці, робітники, агенти, службовці, інженери, темні особи без певних занять, найчастіше першими з’являлися вічно живі остапи бендери. Там, де мед, там і мухи.

«Дорогі селяни! Я, з діда-прадіда почесний громадянин Санкт-Петербурга і Миколаєва Володін, запевняю: вас нахабно обдурюють, хитрий і підступний поміщик Поль загрібатиме мільйони, вам — нічого не дістанеться з панського столу. Довіртеся мені, я наведу лад, і Ви озолотитеся!» — закликав селян новоявлений «борець» за щастя народу.

Пан Володін запропонував видати йому документ, на підставі якого він захищатиме селян від зазіхань світового судді Поля, і такий документ справді отримав...

У Миколаєві Володін, уже на підставі виданих у Кривому Розі документів, почав вимагати виділити йому на березі Південного Бугу необхідну ділянку землі під будівництво заводу залізного суднобудування...

Найбільшу аферу пана Володіна вдалося викрити. Та скільки це забрало в Поля часу, нервів, сил!

Життя О.М. Поля, хоча й минало в постійних турботах, усе-таки якось нормалізувалося. Грошима, отриманими в Парижі, він зміг розрахуватися з кредиторами, решту коштів уклав у розвиток Товариства. На руднику «Саксаганський» збільшувався видобуток залізної руди. Набирало обертів будівництво Єкатерининської залізниці. Це особливо радувало Поля.

Його особисті заслуги нарешті оцінила й столиця. Государ-імператор, за поданням Міністерства фінансів, «за корисну діяльність на ниві вітчизняної промисловості почесного світового судді Верхньодніпровського судово-мирового округу, титулярного радника Олександра Поля Всемилостивійше зволив зробити їх кавалером ордена св. Станіслава 2-го ступеня».

Будівництво залізниці велося одночасно на двох ділянках: східній (Ясиновата—Синельниково—Нижньодніпровськ) і західній (Нижньодніпровськ—Долинська), які повинні були з’єднатися мостом у Катеринославі. 18 травня 1884 року відбулося відкриття й розпочалася експлуатація Єкатерининської залізниці.

З вісника «Єкатерининською залізницею».

Випуск 1. Катеринослав. 1903.

...Попри майже загальну недовіру до майбутньої дохідності Єкатерининської залізниці, вже першого року її експлуатації (за 7 місяців і 12 днів 1884 року) валовий виторг від перевезення пасажирів і вантажів майже покрив видатки з будівництва залізниці. Наступного 1885 року залізниця дала значний чистий дохід у сумі 245 692 карбованців 49 копійок, потім чистий дохід залізниці, прогресивно з кожним роком збільшуючись, досяг на 10-му році експлуатації 2 780 119 карбованців 07 копійок, що становить 6,53 % чистого прибутку на витрачений капітал.

Залізниця Придніпров’я — особлива гордість Олександра Миколайовича Поля, його вистраждана мрія. Це найкращий приклад того, як людина скромної посади насмілилася вирішувати й вирішила (!) величезну, державної ваги, справу.

Продовжуючи розвивати розпочату справу, Олександр Поль заклав основи Брянського, Гданцевського, Каменського та інших чавуноливарних, сталеплавильних, рейкопрокатних, трубопрокатних заводів губернії. З їхньою появою розпочалося бурхливе зростання промисловості та розвиток краю. Разом із заводами стрімко росло й розвивалося губернське місто. Із другорядного, провінційного містечка Катеринослав перетворився на центр гірничозаводської та металургійної промисловості.

12 листопада 1887 року Олександра Миколайовича Поля обрали почесним громадянином Катеринослава, його ім’я увічнили на мармуровій дошці в залі засідань міської думи.

З кожним днем, із кожним роком дедалі очевиднішими ставали величезні заслуги О.Поля, і дворянські збори прийняли неординарне рішення: встановити пам’ятник О.Полю ще за життя, як громадянину, який «оживив край і воскресив Катеринослав».

Все це було заслужено. Та за цими почестями крилася трагедія й особистості, і держави. Країна не могла забезпечити гідне життя тим, хто піклувався про її майбутнє. Не можна назвати благополучною державу, кращі люди якої постійно зазнають невдач.

Як міг, Поль зводив кінці з кінцями, брав гроші в борг, закладав і перезакладав нерухомість... Влітку 1887 року в Одесі в правлінні земського банку Херсонської губернії відбулися торги, на продаж серед іншого був виставлений і маєток О.М. Поля біля с.Олександрополь. Бог змилостивився, маєток Поля тоді не продали...

До всіх бід додалася й особиста трагедія. Син Борис зростав хворобливим і потребував серйозного лікування. Кількаразово Ольга Семенівна возила сина на усесвітньо відомі курорти Німеччини, Швейцарії, Італії, Франції: на якийсь час хлопчику ставало легше, потім хвороба знову загострювалася...

До того ж і сам Поль, який загалом ніколи не жалівся на здоров’я і вважав себе міцним козаком, зненацька відчув болі в серці. Ні дружині, ні домашньому лікарю Олександр Миколайович не сказав про свою недугу, і, коли біль вщух, трохи заспокоївся...

Перші дивіденди (близько 2%) акціонери отримали лише через шість років після створення Товариства «Залізні руди Кривого Рога». І тільки 1889 року прибуток склав понад шість відсотків.

Що тут розпочалося!

Коли Поль усе своє багатство вклав у дослідження, пошук та організацію видобутку руди, його жаліли, йому дивувалися, з нього сміялися...

Коли все нерухоме майно Поля описали, а маєток виставили на продаж, цим ніхто не переймався. Та коли за руду почали платити гідні дивіденди — тут немов усі прокинулися: і лихварі, і банкіри, і купці, і підприємці, і всі, хто раніше відмовлявся бути компаньйоном Поля... Пережити можна все, але тільки не власну дурість. Ніхто не хотів вибачити Полю, що той виявився розумнішим...

Склалося враження, що удари, які наносилися Полю, хтось старанно направляє.

Влітку 1890 року Олександр Миколайович відправив дружину з сином на лікування за кордон. Сам же поїхав до Кривого Рога довідатися, як ідуть справи на рудниках. Повертаючись до Катеринослава, заїхав у свій маєток, потім побував на розкопках курганів у Верхньодніпровському повіті й у середині липня з’явився у власному будинку на Соборній площі.

За повідомленням його біографа Синявського, у середу 25 липня О.М. Поля «бачили в Англійському клубі, який, як завжди, прийшов пізно, був веселий, бадьорий, жвавий, з незмінною пляшкою пива в колі добрих знайомих».

Відомо також, що Поля бачили в четвер 26 липня рано-вранці: Олександр Миколайович замовив візника й сів пити чай. Зненацька йому стало погано... Смерть наступила миттєво.
* * *

Виконуючи останню волю чоловіка, вдова Ольга Семенівна Поль передала колекцію в музей О. Поля, спеціально побудований і відкритий 1905 року на головному проспекті міста.

Більшовики, захопивши владу, робили все, щоб назавжди викреслити ім’я О. Поля з історії і пам’яті людей.

З газети «Городское дело». Петроград. 1919 № 19—22

Вандалізм

У Катеринославі голосами лівих фракцій прийняли вимогу більшовиків зняти в думській залі мармурову дошку з ім’ям почесних громадян міста, у тому числі творця цього краю О.М. Поля.

Далі — гірше. Музей позбавили його імені. На парадних дверях Історичного музею залишилася лише монограма «М.П.», що значило — «Музей Поля». Іменні Полівські стипендії у Вищому гірничому училищі скасували, шахту Поля перейменували на шахту імені Сталіна, музей Поля — на музей Яворницького, вулицю Поля — на вулицю Фучика... Могилу Поля на Севастопольському цвинтарі зрівняли з землею...

Жахлива істина: комуністи репресували і... небіжчиків, не тільки живих...
* * *

Слава Олександра Поля була величезною: його знали й шанували не тільки на Батьківщині, а й у всій Європі. Ним захоплювалися світові знаменитості — вчені та гірничі інженери з Німеччини. Щоб якомога вище пошанувати корисну діяльність нашого співвітчизника, французькі акціонери встановили Олександру Полю бронзовий пам’ятник у Кривому Розі.

Завдяки ініціативі та енергії О.Поля в Придніпров’ї з’явилася залізниця, яка зв’язала руду Криворіжжя з вугіллям Донбасу в наймогутніший промисловий комплекс країни...

Олександру Полю — першому з наших співвітчизників удалося залучити величезні іноземні капітали, закласти основи майбутніх металургійних гігантів, із появою яких на Придніпров’ї розпочалося бурхливе зростання промисловості та стрімкий розвиток краю.

Двадцять років О.Поль був членом Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, був обраний членом-кореспондентом Імператорського Московського археологічного товариства. Поль став наставником молодого Д.Яворницького, зустрічався з відомим мандрівником М.Міклухо-Маклаєм, був близько знайомий із поетом і етнографом Іваном Манжурою, художником-мариністом Іваном Айвазовським, істориками Володимиром Антоновичем і Аполлоном Скальковським, його високо цінували вчені Санкт-Петербурга, Москви, Харкова, Києва, Варшави, Одеси.

Зібрана археологом-аматором колекція старожитностей була однією з кращих у Європі, вона стала фундаментом Катеринославського історичного музею, якому 1905 року присвоїли ім’я О.Поля.

Олександр Поль увійшов в історію як один з організаторів досліджень Криворізького гірничорудного басейну, засновник промислової розробки найбільшого у світі родовища залізних руд. Сьогоднішній Кривий Ріг — це кращий пам’ятник Олександру Полю.

Автор: Володимир ПЛАТОНОВ (Дніпропетровськ)


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3760/36143/

Категорія: культура | Додав: zampolit (21.10.2008) | Автор: Petro Lysenko E W
Переглядів: 1800 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Друзі сайту