Пам’ятай про Крути!

Категорії розділу

екологія [0]
культура [2]
духовність [2]

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Логін:
Пароль:

Каталог статеї

Головна » Статті » КРИВИЙ РІГ-НАШЕ МІСТО » духовність

СИНДРОМ «НЕКАНОНІЧНОЇ» УКРАЇНИ
Ходіння українського священика по муках, або «неканонічна» Українська православна церква як свідчення «неканонічності» Української держави

Настоятель храму Пресвятої Покрови Божої Матері УПЦ КП протоієрей отець Миколай Романюк

У пошуках дороги до свого храму

Прийшовши зранку до церкви, отець Миколай зупиняється на сходах, щоби звести очі до неба. За якусь мить він озирається довкола й кидає свій погляд на шлях мирського життя. Широкою вулицею повз храм все йдуть і йдуть люди. Йдуть зі своїми повсякденними клопотами, низько понуривши голови. «Господи! Ти дав нам таку прекрасну землю і сонце ясне! Чому ж оці люди не піднімають очей, не помічають нічого навколо й не всміхаються один одному?!», – вже вкотре він звертається подумки до Отця Небесного із цим запитанням, хоча й знає суто земну відповідь на нього.

На шляху до храму отець Миколай щойно спитав про це одного перехожого, надто пригніченого якимись своїми невеселими думками. Той відповів, що його звільняють з роботи, і він тепер не знає, як утримуватиме далі сім’ю, за що купуватиме ліки для тяжко хворої дружини, як навчатиме далі своїх дітей, чим платитиме за квартиру… Можна було б спитати про це й у багатьох інших сумних перехожих, і кожен би повів йому якусь свою невеселу історію. Та й сам отець Миколай міг би розповісти чимало такого, що не дає йому спокою ні вдень, ні вночі. Ось учора прийшов черговий рахунок, за яким за оренду приміщення під церкву він, протоієрей Романюк М.М., має сплатити до міського бюджету 1338 грн. Можливо, для когось це не така вже й значна сума, а йому треба ламати голову, в кого цього разу позичити грошей, бо у разі несплати відразу ж прибіжать спритні хлопці з комунального підприємства «Парковка і реклама» і почнуть виселяти церкву на вулицю. Тож сьогодні отець Миколай знову проситиме в Бога підтримки – й для того бідолашного, що втрачає роботу, й для своєї церкви та її прихожан, й для всіх, кому сьогодні в Україні неймовірно тяжко.

«Беріть усе, що дають, і служіть, ставте стіл і моліться» – ці напутні слова колишнього єпископа Дніпропетровської єпархії Української православної церкви Київського Патріархату владики Адріана, сказані випускникам-семінаристам ще в далеких 90-х, на подальшому священицькому шляху стали для отця Миколая Романюка визначальними. Тоді, на самому початку цього стражденного шляху, йому відразу ж пощастило відкрити в Центрально-Міському районі Кривого Рогу церкву в одному з уцілілих приміщень з колишнього церковного комплексу Свято-Миколаївського собору, до речі, першого на Криворіжжі православного храму, побудованого ще в 1763 році й зруйнованого більшовиками в 1928-му. Потім довелось послужити й в інших кутках Кривбасу – на Кресі, Зарічному, в Божедарівці. Далі так склалися обставини, що треба було шукати нове приміщення для української церкви, що в умовах Кривого Рогу, де пріоритетне право на відкриття храмів фактично визнається місцевою владою лише за представниками «канонічного» Московського Патріархату, було досить непростою справою.
У тривалих і марних пошуках приміщення для церкви отець Миколай був настільки знервований і пригнічений, що це зрештою згубно вплинуло й на його фізичне здоров’я. Йому стало зле. Треба було терміново робити операцію, а грошей, звісно, не було.

– Дякувати Богові, знайшлася добра людина, яка допомогла з необхідними коштами, а то б я оце, напевно, й не говорив отут із вами, – каже отець Миколай, розповідаючи про своє священицьке життя в холодному неопалюваному приміщенні церкви Пресвятої Покрови Божої Матері, влаштованої ним у покинутому плавальному басейні військової частини.

«Без великої любові, натхнення і віри створити церкву Христову неможливо»

Коли отець Миколай Романюк зрештою отримав на Криворізькій околиці напівзруйноване приміщення, яке мали щойно знести, і заходився його облаштовувати під церкву, місцеві жителі сприймали це здебільшого як нездійсненну забаганку дивака, а дехто й взагалі крутив пальцем біля скроні, мовляв, цирк на воді бачили, а церкву на воді ще не доводилось. Та чим далі просувалися ремонтно-відновлювальні та опоряджувальні роботи, тим менше скепсису залишалося серед місцевого оточення. Бачачи чоловіка весь час у роботі, який з’являвся на подвір’ї то з сокирою, то з пилкою або рубанком, дехто взявся навіть йому допомагати.
– Так з Божою ласкою та допомогою добрих людей зробив і поставив двері, повставляв вікна, настелив підлогу, підремонтував дах, – розповідає отець Миколай. – Робив усе з великою надією, що приміщення стане згодом церковним надбанням, адже за угодою, підписаною з місцевою владою, яка прийняла це розвалля у комунальну власність, воно передавалося церкві в безоплатну оренду з послідуючим переданням у безоплатне користування.

Будучи майстром на всі руки (як не як, а дід і батько були майстрами столярної справи, та й самому, перш ніж стати священиком, довелось багато чому й у них навчитися, й набути інших навичок, працюючи в подальшому і токарем-фрезерувальником, і стругальником-шліфувальником, і водієм), отець Миколай в основному робив усе сам – двері, вікна, дещо з меблів, підсвічники, кропила, хрести… Багато чого попривозив з рідної Львівщини. Зокрема чимало рушників, корогв та інших речей було вишито руками його мами.

– З Божого благословення все робилося з великою любов’ю, натхненням і вірою, без чого створити церкву Христову просто неможливо, – говорить отець Миколай. – Коли б раніше хто сказав мені, що фактично без сторонньої допомоги я зможу зробити церкву, я б ніколи в це не повірив. Бачте, на що мене Бог сподвигнув!


Церква Пресвятої Покрови Божої Матері

Те, що робив і продовжує робити священик, незважаючи на неабиякі труднощі та матеріальну скруту, інакше, ніж подвижництвом, і не назвеш. Скільки труда й зусиль душевних коштувало йому те, щоби відремонтувати напівзруйноване приміщення й нарешті відкрити в ньому церкву Пресвятої Покрови Божої Матері та розпочати Богослужіння! До церкви потроху потяглися люди. Дехто навіть здалеку приїздить поставити свічечку, а часом хтось і випадково зайде до храму й попросить настоятеля: «Отче, можна я посиджу тут наодинці з Богом?» «А чому ж ні, заходь, чоловіче, постав свічечку, помолись, подумай, – відповість, як завжди, отець Миколай, – до храму Божого не запрошують – сюди йдуть за покликом серця свого і сумління».
Але скільки ще всього треба, щоби храм оцей остаточно облаштувати! Для того, щоби перекрити дах, підвести воду, опалення, необхідно щонайменше до двохсот тисяч гривень, а де ж їх узяти, коли храм постійно відвідують десь до двадцяти прихожан похилого віку, а в зимову пору взагалі приходять одиниці, бо яка ж із бабусь здатна вистояти службу у льодяному приміщенні? Так що на копійчані пожертви церкву швидко не відбудуєш. Тож відчайдушно шукаючи помічників і благодійників, настоятелю храму поки що доводиться робити все самому – носити відрами воду від сусідів, відкидати сніг і взагалі підтримувати порядок у храмі та на прилеглій території. І в церкві, і навколо неї все кругом прибрано, чисто, впорядковано – дерева і бордюри побілені, клумби розбиті, територія підметена. А найголовніше те, що зігріваючи храм своїм душевними теплом і своєю палкою вірою, отець Миколай один молиться за усіх нас – за усіх тих, хто поки що не знайшов дорогу до свого храму, або ходить мимо нього, понуривши голову.

Бачачи, як батюшка сам надривається, іноді приходять допомогти йому сусіди, і він вдячний їм безмежно, що не залишають його наодинці в його відчайдушній боротьбі за виживання української церкви.

– Дай, Боже, здоров’я усім тим простим людям, які приходять мені на допомогу, – говорить отець Миколай. – У такі хвилини іноді думаєш: Господи, значить не даремно я живу на цьому світі, якщо люди мені вірять, і не з примусу, а з доброї волі приходять до церкви чимось допомогти їй!

Канонічність – це виконання Закону Божого

Кажуть, що в тому, до якої саме церкви люди ходять молитися, чи не найбільше сьогодні залежить від священиків, від їхньої, так би мовити, священицької харизми. До церкви Пресвятої Покрови Божої Матері окрім місцевих чимало людей приїздить і здалеку, навіть з північних і південних околиць Кривого Рогу, – в основному з тих приходів, у яких раніше доводилось служити отцю Миколаю. А це вже багато про що говорить. Привозять і діточок охрестити, і поминальну службу замовити. І це незважаючи на шалену пропаганду «канонічної» православної церкви Московського Патріархату щодо «неканонічності» обрядів, здійснюваних священиками «розкольницької» Української православної церкви Київського Патріархату, до якої й належить отець Миколай. Було чимало випадків, коли дізнавшись про те, що обряд хрещення дитини, батьки якої мусили звернутися потім до «канонічних» священиків, здійснювався «неканонічними», ті настійливо вимагали від них негайно її «перехрестити». Трапляється навіть і таке, що й небіжчиків, відспіваних «розкольниками», вимагають перепоховати. І таке протистояння між українськими православними церквами різних юрисдикцій, на жаль, не сприяє встановленню тієї духовної атмосфери, яка наближає людей до Бога і є запорукою досягнення миру між самими вірянами та загальної злагоди в нашому й без того розшарованому, розшарпаному і розколотому економічними, соціальними та політичними негараздами суспільстві.

Звісно, до якої церкви ходити, вирішують зрештою самі люди, адже мають для цього, напевно, свої особисті мотиви – в якому храмі і якою мовою молитися, якому священику довіряти свою сповідь і яку саме церкву підтримувати своїми пожертвами. Але на превеликий жаль від такої толерантності в церковному житті України, здається, невдовзі не лишиться й сліду. І що найцікавіше – саме українська церква, що стоїть на національних засадах Богослужіння й прагне дотримуватись у цій царині українських духовних і культурних традицій, у тім числі й мовних, якраз і зазнає сьогодні в Україні нечуваної дискримінації з боку «канонічної» Російської православної церкви та її української частини, і треба думати, такої ж «канонічної» української влади, яка її всіляко підтримує сьогодні. До чого може призвести така дискримінація української «неканонічної» церкви, яку будь-що намагаються витіснити зі сфери повноцінного релігійного життя, маргіналізувати й остаточно розвалити, уявити не важко, адже ланцюгова реакція «не канонічності» так само розповсюджується невпинно й на інші сфери українського буття. І ми вже бачимо сьогодні, як слідом за українською церквою стають «неканонічними» такі надзвичайно важливі чинники української ідентичності й державності, як мова, культура, освіта, наука, історія, а там і до того, що й українська держава і навіть сам український народ можуть стати неканонічними, вже не так і далеко.



– Так не повинно бути, – говорить отець Миколай, – щоби хтось вважав себе вищим, правильнішим і достойнішим од інших, адже всі ми живемо на одній землі українській, всі ми цю земельку топчемо і під одним Господом Богом ходимо, а тому й усі перед ним рівні. Кожен молиться за дідів-прадідів і батьків своїх, які для нас цю землю відстояли й виплекали, за дітей своїх і внуків, яким жити на ній після нас, тож і маємо шанувати й цінувати не тільки кожен своє, а й наше спільне. Тому маємо один одного поважати, один одному допомагати й найголовніший Закон Божий виконувати: «Всім серцем своїм, всією душею, всією силою своєю і думкою своєю любити ближнього свого, як себе самого». І коли б насправді так було, то на світі панував би мир, були б злагода, добро й благополуччя.

Щоби завжди бути щирим з собою, з людьми і з Богом

Але в дійсності ми бачимо, на жаль, зовсім інше. Не встиг отець Миколай оговтатись від старих проблем, що оточили його з усіх боків, як підступили нові. Очевидно, керуючись саме бажанням «допомогти ближньому», біля церкви Пресвятої Покрови Божої Матері з’явилися якось емісари «канонічної» церкви. Оглянувши подвір’я, а також прилеглі території, прибульці на деякий час зникли, а згодом виник неподалік будівельний майданчик. Якось раптово приїхала техніка (екскаватор, автокран, бетоновоз-змішувач), привезли будматеріали, а на додаток почали ще й розбирати на цеглу сусіднє покинуте приміщення колишньої військової частини. Одне слово, закипіла робота – вирили котлован, заклали фундамент. Так почалося в Кривому Розі будівництво чергової церкви Московського Патріархату – швидко, злагоджено й що не менш важливо – забезпечене усім необхідним. Куди тому отцю Миколаю проти такої безперебійно працюючої машини – потужного єпархіального механізму, підкріпленого ще більшою потугою механізму владного та ще й з неабиякою промислово-бізнесовою складовою. Це йому, українському «священику-розкольнику», треба складати копійчину до копійчини, щоби з тих скромнесеньких пожертв прихожан зібрати кошти бодай на орендну плату, а там масштаби зовсім іншого порядку…


Будівництво Свято-Георгіївської дзвіниці

– Перше питання, яке виникає у зв’язку з цим будівництвом, – зазначає настоятель Покровської церкви, – невже в Кривому Розі так мало місця лишилося, що навіть храми вже будувати тут мусять один біля одного? Зрозуміло, що головним завданням такого «вторгнення» є витіснення «розкольників» з даної території. Я не проти будівництва будь-яких культових споруд і завжди кажу: нехай в Україні будуються храми всіх конфесій, які тільки тут можуть бути, але нехай же буде й суто Українська православна церква, бо українці такі ж самі люди, як інші, то чому б їм на своїй рідній землі не мати саме таку церкву, яку вони хочуть, тобто ту, яка й за своїми національними ознаками була б їм рідною? Але ж ні – всім, виявляється, можна, а українцям – зась, бо така церква, бачте, «неканонічна». Так не має бути, бо якщо наша віра Христова – то є колективна душа народу, через яку він спілкується з Богом, то чому ж у храмі Божому він має звертатися до свого Отця Небесного чужою мовою? Зрозуміло, що кожен народ має свої традиції спілкування з Богом, і українці не є якимось виключенням, але складається таке враження, що це виключення їм намагаються зробити штучно. Я такий самий священик, як і той, що служитиме в храмі, який будується поряд, але я хочу служити людям, які вважають себе українцями, їхньою ж рідною мовою, щоби вони мене розуміли й під час Богослужіння, й під час здійснення обряду вінчання, хрещення та інших священнодійств. І це не є якоюсь примхою, а нагальною природною потребою кожної притомної людини залишатися собою – тобто завжди бути щирою з собою, з людьми і з Богом.

Дійсно, сказане українським священиком нині опальної церкви важко чимось заперечити, але таке прагнення, а тим більше – цілком реальне його втілення в образі діючого храму Пресвятої Покрови Божої Матері, звісно, не може бути до вподоби тим, хто воліє, щоби українці ходили не в українську церкву, не в українську школу, щоби вони мали неукраїнську культуру, а зрештою й неукраїнську душу та свідомість – тобто були не нацією, а збіговиськом манкуртів, здатних щось робити лише з чужої волі, а не за власним усвідомленням і потребами. Наслідки такої політики можна побачити вже сьогодні, коли жалюгідний стан не лише української церкви, а й освіти, науки та культури, дозволяє говорити про штучно запущений процес невпинної деградації української нації. На жаль, сама нація цієї небезпеки, що нависла над нею, здається, ще до кінця не усвідомлює, принаймні з цього приводу якихось радикальних дій або тиску на діючу владу з боку суспільства не спостерігається. Як не спостерігається й загального усвідомлення українцями, скажімо, Сходу та Півдня України необхідності відвідувати саме українську церкву та матеріально її підтримувати.

У зв’язку з цим реакцію місцевих жителів на будівництво храму Московського Патріархату, які висловили своє негативне ставлення до цього, мовляв, «нехай отець Миколай тут служить», очевидно, можна вважати одним із перших у нашому регіоні проявів такого колективного усвідомлення необхідності саме української церкви. За словами священика, під зверненням до міської влади щодо скасування рішення про виділення земельної ділянки під будівництво російської церкви поблизу вже діючого українського храму, ініційованим прихожанами, поставили свої підписи більше тисячі чоловік. Шкода лише, що воно так і не потрапило до владних кабінетів, адже будівництво вже почалося й зупинити його навіть десятками тисяч підписів навряд чи було б можливо. Проте проблеми Покровської церкви на цьому не скінчилися.

Спочатку відбудуй, а потім ще й заплати за оренду і зроби так, щоби тебе не бачили

В серпні минулого року сплинув термін оренди й треба було укладати нову угоду. Та коли отець Миколай почав цим займатися, в криворізькому комунальному підприємстві «Парковка і реклама», яке на той час окрім усього іншого почало опікуватись і питаннями оренди майна, що перебуває в комунальній власності міста, йому повідомили досить неприємну новину, мовляв, у зв’язку з деякими змінами в законодавстві угоду треба укладати на дещо інших умовах. А інші умови полягали в тому, що в безоплатну оренду, як це було раніше, здавати приміщення вже не можна, а відтак за неї треба платити. Ну що ж, платити – так платити… Але коли після проведення обрахунків орендодавці повідомили орендатору суму щомісячної орендної плати, йому стало зле. За оренду фактично врятованої ним від остаточної руйнації будівлі колишнього басейну, якій він дав по суті друге життя, отець Миколай мав тепер ще й віддавати щомісяця в міську казну майже 5 тис. гривень! Тобто такі колосальні для нього кошти він мав сплачувати «незалежно від фінансових результатів своєї діяльності». І це тільки за приміщення – без водопостачання, опалення та інших комунальних послуг, які він взагалі не отримує окрім електрики. Звісно, така сума була для нього просто не підйомною, тож від частини орендованої площі довелось відмовитись.

Після того, як працівники КП «Парковка і реклама» опечатали приміщення в лівому й правому крилі першого поверху та центральну залу на другому, залишкова сума орендної плати склала 1338 грн. Але щоб зібрати й ці кошти, йому щомісяця доводиться звертатися за допомогою або до знайомих, або на Львівщину – до своїх колег, близьких та рідних. Львів’яни, звісно, йому не відмовляють, та все ж ніяк не можуть второпати, як таке може бути, щоби місто так збиткувалося над українською церквою, адже при тому, що законом забороняється безоплатна оренда державного та комунального майна, ніщо не заважає за згодою сторін встановити абсолютно символічну плату – навіть в одну гривню. І така доволі поширена практика якраз і застосовується у разі, якщо орендаторами є неприбуткові організації, заклади культури тощо. Але ж для цього потрібна добра воля орендодавця, а її, судячи з усього, по відношенню до української церкви у влади українського міста Кривого Рогу, на жаль, немає.


Акт про надання «послуг оренди в повному обсязі»

– Вони зробили мені таку орендну плату, щоби я нарешті відступився, покинув усе й повернувся назад на Львівщину, – зізнається отець Миколай. – Та й львів’яни мене кличуть – там у мене батьки ще в селі живуть, і брат, отець Михайло, у греко-католицькій церкві служить. Вони, звісно, й гадки не мають, як я тут бідую. Іноді трапляється таке, що взагалі важко повірити в те, що щось подібне може бути в наш час.

Священик з гіркотою розповідає про вкрадену в його церкві унікальну ікону, подаровану йому Львівським собором святого Юра.
– Гарна ікона, багата, – зітхає отець Миколай. – Значить, комусь вона була більш потрібна, ніж нашому храму…

Пригадав настоятель «неканонічної» Покровської церкви й зовсім нещодавній прикрий випадок, від якого залишився у нього гіркий осад. Запросили його добрі знайомі, які опікуються роботою міського арт-клубу, на відкриття виставки живопису. З радістю прийнявши запрошення, адже на таких культурних заходах, на жаль, доводиться бувати йому зовсім не часто, прийшов у призначений час, залюбки оглянув виставлені художні полотна, поспілкувався з цікавими людьми, на прохання організаторів навіть слово сказав під час офіційного відкриття виставки перед камерою міської телерадіокомпанії «Рудана». Сказав проникливо, щемко – про духовність, культуру – без будь-якої крамоли чи критики на адресу влади. Та його чудовий настрій, що з’явився після відвідин арт-клубу, миттєво змінився на розпач, коли в блоці міських новин побачив сюжет з відкриття тієї ж виставки, в якому не те що слова – навіть і тіні його не лишилося бодай на задньому плані. Виставковий сюжет тележурналісти вичистили так, ніби його там взагалі не було. Звісно, річ не в тому, що йому, мовляв, не дали «засвітитися» на міському телебаченні, а в тому, що існує, напевно, вказівка: «Раскольніков нікуда нє пущать!» за будь-яких обставин. І «нє пущают».

На якусь хвилину отець Миколай задумався, очевидно, пригадуючи пережите, і знову продовжив, але вже більш піднесено:
– Та все ж незважаючи ні на що, я дуже радий, що доля привела мене саме до Кривого Рогу, де я знайшов чимало добрих друзів, де стільки прекрасних людей, готових завжди прийти на допомогу в скрутну годину. Я дякую Богу, що майже 34 роки тому переїхав сюди на оцю благословенну козацьку землю, де й розпочав свій священицький шлях, знайшовши таких вірних сподвижників з нашого кола священнослужителів, як отець Борис та отець Роман, де маю стільки друзів, прихильників і безліч знайомих і милих моєму серцю простих людей, які мене підтримують. Завдяки їм я, власне, тут і тримаюся й маю можливість служити людям і Господу Богу нашому.


Криворізькі священики «опальної» Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Борис (зліва), отець Миколай і отець Роман

Серед тих, хто чи найбільше переймається проблемами церкви Пресвятої Покрови Божої Матері, – козаки Інгульської паланки Війська Запорозького Низового Українського Козацтва на чолі з отаманом Валерієм Боцманенком, у яких отець Миколай є капеланом. Це завдяки їхній турботі, їхнім дужим і майстровитим рукам вдалося побудувати дзвіницю і ледве не щороку підремонтовується церковний дах, який вже давно треба повністю перекрити, виконуються й інші нагальні роботи, чого зробити самотужки священик не в змозі.


Капелан Інгульської паланки Українського Козацтва отець Миколай і священик отець Роман під час святкування 20-ї річниці з дня відновлення паланки, 2012 рік

– Я дуже вдячний оцим безвідмовним хлопцям, які за першим же моїм покликом щоразу приходять на допомогу, – говорить отець Миколай. – Я розумію, що кожен з них мусить десь працювати, заробляючи собі на життя, а тому завжди прошу: дорогенькі, коли будете мати час, прийдіть, будь ласка, допомогти зробити ту чи іншу роботу. І ще такого не було, щоби з якихось причин вони мені колись відмовили. Дай, Боже, їм здоров’я та життєвої наснаги.

Неканонічна дискримінація

Ось так і виживає на землях колишніх Запорозьких Вольностей, влаштована в покинутому басейні військової частини українська церква Покрови Пресвятої Богородиці. Щоправда сьогодні це майже зросійщений регіон, де активно будуються в основному храми Московського Патріархату, протестантські молитовні будинки та найбільші в Європі та світі суперсучасні єврейські культурні центри з синагогами. Скажімо, в жовтні минулого року в Дніпропетровську було відкрито найбільший у світі єврейський общинний центр «Менора» загальною вартістю $80 млн., побудований на кошти відомих українських олігархів єврейського походження Геннадія Боголюбова та Ігоря Коломойського. До нового комплексу ввійшла й реконструйована хоральна синагога «Золота троянда», яка вважається однією з найбільших із нині діючих в Україні. Однією з найбільших у Східній Європі вважається й синагога «Бейс Штэрн Шульман» загальною наповнюваністю до 1 тис. чоловік (у т. ч. 420 сидячих місць), побудована в Кривому Розі в серпні 2010 року за повної фінансової підтримки мецената Криворізької єврейської общини Вадима (Натана) Шульмана. Окрім приміщень для молитви, в будівлі синагоги влаштовано музей та общинний центр. Поряд знаходиться єврейська школа, єврейський дитячий садочок, заплановано будівництво спортивного комплексу.


Синагога криворізької єврейської общини «Бейс Штэрн Шульман»

Однією з найбільших у Кривому Розі та в Дніпропетровській області культових споруд вважається освячений в липні 2003 року кафедральний Спасо-Преображенський собор УПЦ Московського патріархату, який протягом 12 років будувався за активної підтримки місцевої влади, міських підприємств, організацій, установ і фактично всієї криворізької громади. Храм дев’ятикупольний, двоповерховий, висота – 43 м, висота дзвіниці – 48 м, собор може вмістити до 3 тис. прихожан.


Спасо-Преображенський Кафедральний Собор УПЦ Московського Патріархату в Кривому Розі

Храми Московського Патріархату активно будуються (або перебудовуються під них отримані від міста будівлі) у всіх районах Кривого Рогу. Станом на 1.01.2013 р. в Криворізькій єпархії УПЦ МП нараховується 190 парафій, зокрема 81 міська, та 2 монастиря. За останні 10 років кількість московських парафій збільшилась на Криворіжжі більше ніж вдвічі. Українська ж православна церква Київського патріархату має тут лише 16 парафій. Загалом з 546 православних парафій і 8 монастирів, які діють у Дніпропетровській області, 421 парафія й 6 монастирів належать московській церкві і лише 115 парафій з 2 монастирями – київській, а єдина єпархія Української автокефальної церкви має на Дніпропетровщині взагалі лише 10 парафій.

Таке співвідношення наявних культових споруд, релігійних центрів і діючих парафій свідчить явно не на користь здобутків українців, які складають при цьому майже 80 відсотків від загальної кількості населення Дніпропетровської області (скажімо, доля росіян, які проживають на території області, сягає лише 17 відсотків, а євреїв – взагалі 0,4 відсотка). І справа не лише в тому, що хтось має в Україні набагато більше храмів і можливостей для їх будівництва, ніж самі українці, а й у тому, що ці храми будуються почасти за їхні ж кошти, а ось культурно-духовна політика, що проводиться в цих релігійних центрах, далеко не завжди відповідає їх справжнім інтересам і духовним потребам.
Але найганебнішим є те, що внаслідок тривалого невизнання за українською релігійною громадою права на створення незалежної Помісної православної церкви, як з боку Московського Патріархату, так і Вселенського Патріарха, «неканонічна» УПЦ КП невпинно перетворюється на напівлегальну, другорядну й упосліджену церкву, а українське патріотичне священство та миряни – на своїй рідній землі автоматично стають людьми другого сорту. І це при тому, що згідно з соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 15 мільйонів чоловік дорослого населення України (для порівняння – Московський Патріархат в Україні підтримують близько 9 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52 відсотка опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% – до Московського Патріархату.http://www.cerkva.info/uk/statistics.html

Отже, таке принизливе становище української церкви, до якої вважають себе причетними мільйони українців, є абсолютно неприйнятним як для нації, що прагне бути самодостатньою й дбає про свою національну гідність, так і для держави, яка оголосила себе суверенною й мала би дбати перш за все про гідне життя українського народу як цього самого суверена. Але в своїй внутрішній і зовнішній політиці самоусунувшись від активного сприяння позитивному вирішенню надзвичайно болючої церковної проблеми, держава, на жаль, не стала надійним партнером церкви у подоланні того глибокого внутрішнього розколу, який розриває тіло українського православ’я й душу православного народу. Більш того, в останні роки діюча українська влада взагалі перейшла на бік однієї з сторін міжцерковного конфлікту – УПЦ МП, яка вважає себе «канонічною», фактично кинувши напризволяще «неканонічну» церкву УПЦ КП та її багатомільйонну релігійну громаду, що в своєму прагненні створити Помісну церкву й мали би додати одну з суттєвих ознак до української державності. Якщо є незалежна держава, то має бути й незалежна церква – саме шляхом створення помісних церков пройшли свого часу такі православні держави, як Росія, Греція, Грузія, Болгарія, Румунія, Сербія, то чому ж Україні в цьому наполегливо намагаються відмовити?


Патріарх УПЦ КП Філарет

Коментуючи релігійну ситуацію в Україні, в своїх численних інтерв’ю Патріарх УПЦ КП Філарет зазначає, що Московська Патріархія прагне «подолати розкол» шляхом припинення існування Київського Патріархату, тому що вона хоче бачити цей процес виключно як приєднання до Московського Патріархату. «Ми теж за подолання розділення, – підкреслює київський Патріарх, – і виступаємо за єдину Помісну православну церкву, але маємо інше її бачення: ця Церква має існувати незалежно від Московського Патріархату».http://zaxid.net/home/showSingleNews....Id=1126258

Звісно, якщо така позиція мала би ще й послідовну державну підтримку, то й Вселенський Патріарх, від якого, власне, й залежить прийняття остаточного рішення в цьому непростому питанні, можливо, отримав би необхідні для цього додаткові аргументи, але нині діюча українська влада робить все для того, щоб невизначеність, яка вже стільки років паралізує подальший розвиток Української православної церкви Київського Патріархату, згубно впливаючи й на загальний стан українського суспільства, продовжувалась і надалі. Чого вартує загравання з Московським Патріархатом, вже не раз мав можливість відчути й головний його симпатик – президент України Віктор Янукович, який, здається, вже став заручником своєї короткозорої політики, спрямованої на встановлення вкрай однобоких стосунків держави з церквою й розрахованої на отримання якихось тимчасових преференцій ціною поглиблення залежності від релігійного центру іншої держави.

Як вже неодноразово повідомлялося в засобах масової інформації, православні Московського Патріархату нині не лише вимагають від українського гаранта надання «канонічній» Православній Церкві в Україні «статусу домінуючої», щоби не бути в одному ряду з різними «сектами», а й намагаються диктувати йому певні умови навіть у сфері політики, міждержавних відносин і взагалі цивілізаційного вибору України. Так, нагадуючи українському президенту, що благословення на президентство він отримав від Предстоятеля Російської православної церкви Патріарха Кирила та Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира, «православная общественность», представлена здебільшого активістами проросійських організацій, закидає йому, що замість «укрепления «Русского мира», где Украина исторически занимает одно из центральных мест», він ставить завдання інтеграції в «чужую и враждебную западную цивилизационно-государственную структуру – Евросоюз» і, звісно, вимагає відмовитись від такого «хибного шляху».http://uainfo.censor.net.ua/heading/p...atusa.html

У той же час опозиційні сили та депутати опозиційних фракцій українського парламенту неодноразово зверталися до президента з вимогою «припинити дискримінацію українських церков», оскільки визнання українською владою лише однієї московської церкви може остаточно підірвати хитке міжконфесійне порозуміння в суспільстві й спровокувати черговий виток релігійної напруги. Однак, відчутних змін у релігійній сфері, на жаль, поки що не відбулося. Навпаки, подальші кроки української влади свідчать про те, що протекціоністська політика держави по відношенню до церкви Московського Патріархату, яка може остаточно загнати у глухий кут релігійну ситуацію в країні, продовжується.

Незважаючи на постійну дискримінацію УПЦ КП, її предстоятель Патріарх Філарет вважає, що Українська Православна Церква Московського Патріархату як ніхто інший зацікавлена в існуванні Київського Патріархату, бо якщо його взагалі не буде, тоді й вона може втратити свою самостійність і незалежність в управлінні, яку Московський Патріарх Кирил за всяку ціну прагне скасувати, домагаючись жорсткої централізації у керівництві Російською православною церквою. Як прогнозують деякі оглядачі, це може бути здійснено під приводом «приведення Статуту УПЦ у відповідність з новим статутом РПЦ», яким передбачається створення митрополичих округів. Є певне побоювання, що саме шляхом введення такої структури в УПЦ, Київська митрополія на чолі з її Предстоятелем Володимиром (Сабоданом) відразу ж перетвориться на таку ж митрополію Московського Патріархату в Україні, як і Донецька, Одеська та інші. І хоча формально нові українські митрополії й будуть підпорядковуватись Київській, але по суті ними напряму керуватимуть з Москви. На думку Предстоятеля УПЦ КП Філарета, Предстоятель РПЦ Кирил вже давно скасував би незалежність в управлінні УПЦ МП, коли б не побоювався, що після цього значна його частина може об’єднатися з Київським Патріархатом.http://zaxid.net/home/showSingleNews....Id=1126258

«Служити Тому, Хто нас завжди чекає у домі Своєму»

Завершуючи розмову про далеко не прості міжконфесійні стосунки та церковне життя в Україні, говоримо й ми з настоятелем Покровської церкви УПЦ КП отцем Миколаєм про необхідність і можливості об’єднання українського православ’я.

– Отче, як ви ставитесь до ідеї створення в Україні єдиної Помісної православної церкви – чи вірите ви в те, що таке може статися ще за вашого церковного служіння?

– Звісно, коли б створили єдину церкву, було б дуже добре, – говорить священик, – але мені щось не віриться, що таке може статися найближчими роками, – надто вже багато накручено навколо цього питання. Якщо не було б за ним хоча би політики, то воно, може, й вирішилося швидше. А взагалі, це пріоритет нашого вищого духовенства – як воно вирішить на своєму рівні, то ми вже по їхній волі й будемо чинити. А поки що просимо Бога, щоб він когось напоумив, комусь допоміг позбавитись гордині, а комусь дав розуму усвідомити нарешті, що без цього чину українське православ’я може просто не відбутися, а потоне в нескінченних суперечках, бо один каже: «Це моє і це краще». А інший собі: «Я кращий, то й усе краще має належати мені …». І так – до скону віку. А тим часом калину при дорозі, з якою здавна порівнюють Україну (хто не йде, той і відщипне), вже общипали так, що вже й віття на ній не лишилося – тільки один голий стовбур і зостався. І тепер вже хтось каже: куплю, мовляв, і землю під тією калиною – отоді вже все буде моє.

– Ви вже стільки років боретесь за виживання української церкви в краї, де панівне становище мають священнослужителі Московського Патріархату, – запитую я наостанок свого співрозмовника, – чи не простіше було б вам перейти все ж таки на службу до «канонічної» церкви, отримавши більш благополучний приход, та й про своїх священиків там добре дбають – он і на лютневому Архієрейському соборі РПЦ прийнято Положення про матеріальну та соціальну підтримку священнослужителів, церковнослужителів, робітників релігійних організацій Російської Православної Церкви, а також членів їхніх сімей… Адже з роками, коли не настає бажане, з’являється зрештою велика втома і приходить відчай?

– Кажуть, що Господь дає найважчий хрест тому, кого найбільше любить. Так що у кожного своя ноша у цьому житті, дорогенький. Тож чи може хтось відмовитись від неї? Головне, щоби пронести її якомога більш достойно. Якщо мені судилося бути тут, то чому я маю ще десь щось шукати? Які б політичні вітри не віяли і які б суперечки не точилися навколо «канонічності» чи «неканонічності» тієї чи іншої церкви, а головною проблемою служіння Божого сьогодні є те, що людей старшого віку, які мають бажання відвідувати церкву, стає все менше, а молодь до храму якось не дуже поспішає… Отже, найголовніше – це наші діти і наші внуки. Ми вже, як кажуть, свій вік доживаємо – бачимо, мовчимо і терпимо, а хто ж їх навчить нашій вірі, нашій рідній мові, нашим одвічним звичаям і традиціям українським, нашій культурі, адже без своєї віри й культури народ – вже не народ? Тому, відповідаючи на ваше запитання, я скажу так: де б хто з нас не був, найперше він має служити Тому, Хто завжди нас чекає у домі своєму. Хай Господь дає всім, а найперше тим, хто стоїть до нього найближче.


У Володимирському Патріаршому кафедральному соборі УПЦ КП

Попрощавшись зі мною, отець Миколай знову залишився в порожньому й холодному храмі один. Ставши на молитву, він знову проситиме в Бога підтримки – для своєї церкви та її прихожан, для всіх, кому сьогодні в Україні неймовірно тяжко. Проситиме також підтримки й для «неканонічної» України та «неканонічної» Української православної церкви, щоби Він допоміг повернути їм втрачену канонічність на ще поки що канонічній українській території. Наодинці зі своїми думками й молитвами він чекатиме на тих, хто все ж таки знайде дорогу до українського храму.

Володимир СТЕЦЮК.
http://www.kr2012.com/



Благодійні внески та пожертви
для потреб храму Пресвятої Покрови Божої Матері
можна зробити за такими реквізитами:
ДФ АБ «Експрес Банк»
м. Дніпропетровськ
код ЗКПО 25722763
МФО 306964
Рах. 26008039672
Категорія: духовність | Додав: zampolit (02.03.2013)
Переглядів: 1262 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Друзі сайту