 Постгеноцидна нація українців,
обезглавлена, сплюндрована і розтерзана різними оккупантами,
намагається стати на ноги. Шлях з ярма важкий, подолати його під силу
не кожному. Шиї деяких українців уже звикли до ярма. Окупант давав
впевненість у щоденній пайці хліба, він чітко прописував правила гри і
позбавляв необхідності самостійно приймати рішення. Окупант привчив нас
не висовуватись вперед, думати про тепле містечко і не мріяти про
свободу. Совок вбив в більшості українців почуття власної гідності,
прагнення до висот духу, волю до влади. Совок привчив нас бути отарою.
Совок наділив нас колективною безвідповідальністю і вірою у те, що
хтось (партія, месія, цар, богиня) усе за нас вирішить і дарують нам
«щасливе життя уже сьогодні».
Ця постколоніальна духовна виразка під назвою «совок»
заважає руху України вперед. Майдан 2004-го року був потужною
антисовковою ін’єкцією. Однак, наші «гомо сов’єтікус» навіть його
сприйняли по-совковому – вони знову очікували манни небесної і вважають
аргумент «я два тижні мерз за нього на Майдані» залізною відмазкою за
свою бездіяльність у наступні роки.
Свободу, як і права, не може хтось подарувати. Леся
Українка писала: «Хто визволить когось – в неволю візьме!» Чи стала
нація вільною? Чи став вільним кожен з українців зокрема? Чи поставив
принципи свободи і справедливості вище за вегетативні рефлекси? На
жаль, критичної маси українців, здатної зробити прорив, Майдан не
породив. «Померзнувши» два тижні на Майдані, на який привів підсвідомий
імпульс національної волі, більшість українців вернулись в стійло
духовного рабства. І тут не винен ніхто, окрім нас самих, адже свобода
є суто індивідуальним вибором. Її неможна ввести підшкірно.
Звідси всі провали наступних років – кризи, коаліціади,
змови і політичні катастрофи. Люди знову почали слухати тих, хто
спекулює на їхніх примітивних інстинктах - дешева пайка і «гузниця в
теплі».
Тимошенко і Янукович є яскравими представниками совкової
політики. За одним – «червоні директори», за іншою – комсомольські
буржуа. Вони апелюють до шлунку, а не до духу. Вони обіцяють багато
їжі, теплі койко-місця у новозбудованих бараках, роботу на плантаціях
їхніх спонсорів і головне – повну свободу ВІД вибору. Вони добре знають
- раби бояться приймати рішення. Вони майже не приховують, що з
приходом до влади будуть уособленням «твердої руки», якою
закручуватимуть гайки в державі. І натовп, який, вкусивши свободи, але
не збагнувши, що відповідальність є її другим боком, з радістю сприймає
цю пропозицію.
Тимошенко і Янукович не переобтяжують українців такими
«дурницями», як національна гідність, українська ідентичність та
правдива історія. Навіщо бидлу гідність і усвідомлення власного «Я».
Безликими рабами легше управляти. Навіщо їм Помісна Церква? Хай краще
йдуть у супермаркет! Навіщо їм пам'ять про Голодомор? Краще хай
дивляться московські серіали! Навіщо їм українська мова, пісня і книга?
Нехай краще милуються «Старимі пєснямі о главном»! Навіщо їм
демократія, свобода слова і вибору? Нехай жують ковбасу, а ми вже якось
без них все «порішаємо»! Так спокійніше.
Навіщо взагалі, думають Юля і «проффесор», їм та
національна державність? Ми гарантуємо дешевий газ. «Синьо-жовтим
прапором ситий не будеш», - шепчуть їхні агітатори. «Ну ляжемо ми трохи
під кремлівських царьків, але будемо ситими і в теплі», - лунає їхній
голос. «Ми ж один з ними народ, у нас стільки спільного, навіщо нам
воювати», - чути від БЮТівців і ПРшиників. «І флот їхній хай собі буде,
а НАТО - то вигадка божевільного пасічника, як і УПА з Голодоморами», -
стеляться Україною отруйні випари совкової пропаганди Тимошенко і
Януковича…
Янукович і Тимошенко - це дволикий Янус совку. Різниця
між ними лише у тому, що Юля лягає під Путіна, а Янукович - під
Медвєдєва. Янукович вішає нам на вуха локшину, а Тимошенко вермішель.
«Боротьба» між ними це ритуальні танці на публіку. Вони хочуть
перемогти і поділити владу на двох. Президентське крісло лише дасть їм
можливість урвати трохи більше пирога. А ще вони змагаються за право
першими відвезти до Кремля ключі від України і виграти приз симпатій
Путіна. Не дивно, що він їхній ідеал, адже путінізм – це нове обличчя
совку на пострадянському просторі. Він для Тимошенко з Януковичем –
ідейний батько і приклад для наслідування.
Колоніальна духовна спадщина тягне нас магнітом у
рабство. Вихід один – відсікти цей баласт. Викинути з української
політики провідників совкової спадщини – Тимошенко, Януковича та іже з
ними Тігіпків, Симоненків та ін…
В українській політиці лише одна людина просуває не
шлункові рефлекси, а національні цінності та світогляд – це Ющенко. Я
не ідеалізую його. Ідеалізація персони є також прикметою совка. Ющенко
наробив достатньо помилок, але він єдиний, хто без популістських
замашок будує націю на духовному грунті національної пам’яті та
самобутності. Він утверджує та захищає ті цінності, які роблять з отари
рабів націю - свободу, гідність, відповідальність. Тому його не
розуміють ті, хто думає шлунком. Тому він відкритий для критики з боку
совкових популістів на кшталт Тимошенко і Януковича.
17 січня - тест на національну зрілість. Тест на нашу
совковість чи свободу. Якщо проголосуємо шлунком і оберемо Януковича чи
Тимошенко – отримаємо колоніальну Малоросію. Якщо проголосуємо серцем,
душею і розумом й оберемо Ющенка - отримаємо ще один шанс стати
вільними. Третього не дано. Сподіваюсь, що моя нація подорослішала…
Андрій Левус
Український погляд
|
