Головна » 2012»Лютий»5 » "...моя це земля і не буду жити по іншому, ніж живу зараз," - Віктор Чміленко, фермер
14:39
"...моя це земля і не буду жити по іншому, ніж живу зараз," - Віктор Чміленко, фермер
З життя українського фермера початку третього тисячоліття
Я фермер. Як і тисячі моїх колег вже вдесяте, мабуть, брав участь в акціях проти прийняття закону про купівлю – продаж сільськогосподарської землі і з обуренням очікую кінцевого прийняття Верховною Радою цього законопроекту. Одразу скажу, що наші бобринецькі фермери у цій боротьбі є чи не найактивнішими в Україні. Іноді мої колеги – фермери не розуміють моєї активності, байдуже спостерігаючи за моїми діями, проте все частіше разом зі мною кидають свої справи, свої сім’ї, стають стіною коло Верховної Ради, намагаючись достукатись до розуму та свідомості нерадивих обранців народу. Я господар на своїй землі, я влада у моїй державі. Бо я частинка українського народу, бо тут лягли в землю діди мої. Ті хто зміг. Бо одного (хоч і віддав колгоспу свою землю) за доносом заарештували нібито за висловлювання проти колективізації. А потому за рішенням трійки в Миколаївській області розстріляли, бо в Кіровоградській на той час квота (рознарядка) на розстріли була вичерпана. А другого діда відправили на Соловки, звідки він так і не повернувся. Тому моя це земля і не буду жити по іншому, ніж живу зараз. Тому й не дивуюся подіям, які зі мною стались нещодавно. Їде по моєму полю автомобіль. На зауваження, що топчуть фермерську землю, почув фразу «А ти хто такий?». Суперечка з шофером до результату не привела, а дещо пізніше вискочили з машини кілька чоловік, забігши ззаду, повалили мене на землю і почали збивати ногами. Усі побої пізніше було зафіксовано судмедекспертизою. Зазначу, що щойно після операції з видалення міжхребцевої грижі у протистоянні шести дорослим чоловікам у мене не було жодного шансу. Це дійство побачила дружина та спустивши собаку побігла на допомогу. «Горе – мисливці» розвернулись по діагоналі та утекли. Оскільки я взагалі не вживаю спиртного, вести себе неадекватно з зазначеної причини я не міг. В понеділок вранці я написав відповідну заяву у міліцію, після чого ввечері заяву із звинуваченням мене у побитті написали зазначені особи. Як «виявилось», одному з нападників я зламав пальця, але він це відчув лише в понеділок ввечері та майже добу з переломом до лікарів не звертався. За поясненням водія, я його витягнув за палець з автомобіля і так наніс пошкодження середньої тяжкості. Як виявили експерти, це неможливо. Тоді «мисливці» почали по новому свідчити, що палець було зламано при падінні після того, як я вдарив водія. Свідчення моєї жінки спочатку навіть не додали до матеріалів справи. У зустрічному позові з мене вимагається 1200 грн. за поламаний очищувач скла та відшкодування моральної шкоди за «полювання на моєму полі» у сумі 48000 грн. Що може бути важливіше за дотримання закону і прав громадянина !? Сьогодні мали відбутися зводини віч-на-віч, проте ніхто не приїхав. Я охоче спілкувався з журналістами місцевого кіровоградського телебачення, журналістами каналу «1+1». «Мисливці» ж стосунків з пресою уникали. Все було б зрозуміло і я б не ділився своїми роздумами, якби не один з документів, долучений до моєї справи слідчим. А саме лист голові Бобринецької райдержадміністрації Леоніду Кравченку (моєму постійному опоненту у визначенні, хто є владою в Україні) від «громадян та потерпілих» які вважають, що мені та моєму побратиму з Асоціації фермерів Олексію Цокалову «вже досить довіряти землю, доходи від якої дурманять розум та негативно впливають на поведінку та вчинки». А мене самого було названо «другим Лозинським». Сумно, що цього листа підписало і кілька зовсім незнайомих людей. Про мого колегу з Асамблеї малого і середнього бізнесу Ігора Запрудського в анонімному листі теж нещодавно написали: «… он позорит доброе имя Луганщини и таким не место на родной земле». Як виявилось, цей лист був анонімним, але з його допомогою намагались знищити лідера профспілки підприємців . Усі разом ми відіб’ємось. Нас сьогодні справді в Україні, таких як я, багато. Мене ж турбують незнайомі люди, які підписують такі листи. Мене турбують міліціонери – захисники справедливості, що додають такі творіння до документів справи. І постають у мене перед очима мої діди. Особливо той, по якому у Кіровоградській області не вистачило квоти на розстріл, а тому був розстріляний по квоті Миколаївської області у 37 році (згідно з архівними довідками). Його найбільша провина в тому, що був працьовитим, самодостатнім і був власником двох коней. Невже ми взагалі не змінились? Ми готові служити та підслужувати, як і майже століття тому, нездатні захистити дітей своїх від штучного голоду, готові писати листи один на одного, лиш би нас не рухали. А можливо тому, що хтось замовив когось, а відмовити страшно або незручно. Українці, коли ми станемо нарешті людьми!?
З життя українського фермера початку третього тисячоліття